14 червня, 15:56

INжир Медиа

Потрібна "екореанімація". Як відродити природу Криму після російської окупації

На фото: знищення реліктових дерев у заповідному парку «Форос»

Після підриву російськими окупаційними військами Каховської греблі, кримські канали залишилися без води. За найоптимістичнішими прогнозами на відновлення мінімального підживлення знадобиться рік-півтора з моменту звільнення територій. За цей час багато земель на півночі півострова можуть сильно постраждати від засолення. Ця біда стане в ряд з масштабною вирубкою дерев, варварською розробкою кар'єрів та іншими досягненнями окупантів за дев'ять років господарювання в Криму.

Після звільнення півострова все це стане проблемами українського уряду і вже час подумати над планами в цьому напрямку.

Про пропозиції щодо відновлення природного середовища читайте у нашому новому тексті з рубрики “Деокупація”.

Потрібна програма

Вже сьогодні уповноваженим особам з міністерства захисту навколишнього середовища та природних ресурсів варто було б зайнятися розробкою довгострокової програми відновлення кримської природи, яка зазнала жорсткого впливу за період окупації. Метою програми має стати відновлення всього втраченого екологічного потенціалу. А ключовими напрямками – зелені насадження, рекультивація кар'єрів, гектари засолених ґрунтів, а також акваторія Чорного та Азовського морів уздовж берегів Криму.

Завдання кожного напряму дуже прості – спочатку оцінити масштаб збитків, а потім за десять-дванадцять років повністю усунути наслідки. Усі прогнозні показники реалізації – у відсотках за рік програми. Наприклад, відомо, що за дев'ять років окупанти розвернули близько мільйона гектарів кар'єрів (цифра умовна). Тоді у завданнях довгострокової програми на десять років мають бути розписані заходи з розрахунку 10 відсотків відновлення на рік. А отже, щороку по сто тисяч гектарів мають проходити комплексну рекультивацію.

Звідки брати гроші

Це перше питання, яке ставить під сумнів життєздатність будь-якої держпрограми, а тим більше за таким напрямом, як відновлення природного середовища. Однак, у даному конкретному випадку можна виділити два джерела фінансування. Щоправда, обидва вимагають “легалізації” в українському правовому полі, що теж масштабний шматок роботи.

Отже, перше джерело доходів – компенсація. Але не міфічна в рамках потенційних репарацій, яка стане предметом довгих торгів із малопрогнозованим фіналом. А компенсація на рівні міжнародного арбітражу, який набагато багатший на виконавчі інструменти з вилучення активів. Практика у справах про шкоду навколишньому середовищу є досить великою. Але для гри за цими правилами українські чиновники мають переглянути свої підходи до документування та калькуляції збитків, чого поки що, на жаль, не спостерігається.

Друге джерело поповнення скарбниці довгострокової програми відновлення екології – жорстка природоохоронна політика щодо забудовників узбережжя. Раніше у Криму була добра традиція – кожен новий глава уряду сідав за кермо бульдозера та обіцяв нещадну боротьбу з об'єктами незаконного будівництва у водоохоронній зоні. А таких об'єктів, без перебільшення – тисячі. Жодних бульдозерів не вистачить. Але насправді ніякі бульдозери не потрібні. Достатньо прописати у правовому полі можливості передачі зборів штрафу за порушення водоохоронних зон на аутсорс. І бажано відомим закордонним компаніям. І нехай усі ці власники семиповерхових "човнових гаражів" та всяких "кліматопавільйонів" раз на місяць стабільно платять штрафи. І насичують фонд програми відновлення екології доти, доки не вважають, що дешевше демонтувати будівлі самостійно.

Була б воля  

Немає жодних сумнівів, що зараз усі ці пропозиції виглядають малореальними, фантастичними та утопічними. Але тільки за допомогою неординарних, креативних і взагалі на межі фолу кроків можна всерйоз розраховувати на скільки-небудь реальні зміни у питаннях відновлення після тієї шкоди, яку окупанти завдали або ще завдадуть екології Криму. Для цього безумовно має бути політична воля та суспільний запит.

До речі, про громадськість. Ось ще одна революційна пропозиція, яка здатна хоч якось змусити відповідальних за реалізацію екологічної програми чиновників виявляти інтерес до прогнозних показників, запланованих заходів та отриманих результатів: щорічно головний розпорядник програми може звітувати про результати перед експертними радами з представників екологічно-активної громадськості.

Але не просто звітує. Якщо його діяльність за підсумками звіту ця рада визнає незадовільною – це привід для уряду шукати заміну на місце розпорядника програми. Якщо держава “ігнорує” думку громадськості, та за підсумками другого року визнає діяльність незадовільною, то держава просто має змінити такого керівника.

Закласти такий принцип відповідальності у законодавство технічно не складно. Та тільки ось уявити такий законопроект від “мінприроди” поки що не можуть навіть найнестримніші фантасти. А могли б розпочати з малого – хоча б із довгострокової програми відновлення кримської природи після окупації.

Руслан Сабуров для INжир media