Ще дванадцять років тому західне узбережжя Криму, зокрема село Поповка, було місцем, де народжувалась нова культурна реальність. Тут, на фоні сонця, моря та електронної музики, виникла самопроголошена республіка — Казантип.
Це був фестиваль свободи, творчості й архітектурного експерименту. Але після окупації Криму Росією у 2014 році все зупинилося. Арт-простір перетворився на покинуту зону — територію пам’яті, де бетонні форми стали мовчазними свідками вкраденого майбутнього.
Фестиваль КаZантип не був просто музичним заходом. Це була ціла держава всередині Криму — з президентом, паспортами, законами та ритуалами. Що важливіше, це була територія свободи, де люди з усього світу збиралися не лише для рейву, а для життя вільно, чесно і яскраво.
Основою цієї утопії стала авангардна архітектура. Поповку забудували бетонними інсталяціями, конструкціями, що поєднували кібертехно-естетику, футуризм і пляжний мінімалізм.
Після окупації Криму Росією фестиваль припинив своє існування на півострові. Російські військові та окупаційна «влада» заборонили проведення заходу. Територія фестивалю була закрита, обмежена, а згодом залишена напризволяще.
З того часу бетонні конструкції Казантипу повільно руйнуються. Деякі — стоять майже неушкодженими, інші — обросли бур’янами, вкрилися іржею, графіті, відлунням тиші.
Поповка стала простором-примарою. Колись живий і барвистий берег тепер нагадує постапокаліптичний пейзаж. Архітектурні залишки — це ніби забута мова свободи, яку сьогодні не чують.
Попри все, ці бетонні форми зберігають енергетику спротиву. Вони — нематеріальна спадщина української культурної свободи, яка більше не може існувати у повному прояві під окупаційною владою.
Забуті креативи Казантипу — не просто покинуті споруди. Це символи того Криму, який був живим, відкритим, європейським. Криму, який не боявся експериментів, свободи й музики. І сьогодні ці руїни — це тиха, але вперта пам’ять про український Крим, який чекає свого повернення до життя.